Сучасну українську культуру важко уявити
без творчої спадщини Кобзаря - великого українського поета Тараса Григоровича
Шевченка. Саме він перетворив українську літературу на явище всесвітньої
літератури. У його творчості найвиразніше проявилося те, що потім стало
важливим, провідним для передових українських письменників другої половини XIX
- початку XX століть - народність і реалізм. Творчий геній дозволив Кобзареві
залишити нащадкам не тільки літературні твори найвищого ґатунку, а й значний
доробок живописних і графічних робіт.
Через усю творчість Тараса Григоровича
червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та
однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі
жінки - сестри, матері - у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший
образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання,
поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка - не просто одна з
тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ
жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку «ще
молодою - у могилу нужда та праця положила», та рідних сестер - Катрі, Ярини,
Марії, які «у наймах виросли», та в яких «у наймах коси побіліли». Доля жінки у
кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із
перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив
про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених
жінкам, - «Сова», «Наймичка», «Відьма», «Сле-пая» - свідчать про невеселе,
трагічне їх життя.
Одним із кращих творів Шевченка,
присвячених жіночій долі, можна вважати поему «Катерина». У поемі відтворено
одну з характерних проблем тогочасного суспільства - долю збезчещеної дівчини.
Уже з перших рядків поет звертається до дівчат: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з
москалями…» Далі Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки,
майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла
працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити.
Природний сором, гордість відступають перед любов’ю до дитини. Доля зводить
Катерину з коханим - батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч,
прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю - не до себе, до
сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть
пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби.
Самопожертва - це риса, яка притаманна
багатьом жінкам-матерям у творчості Кобзаря. Згадаймо хоча б поему «Наймичка».
Ганна, мати-одиначка, розуміючи, що. з нею син буде приречений на злиденне
життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім
людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина,
нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього
найсо-лодшого слова - «мамо»… Мати-вдова тяжко працює, аби її дитина не
залишалася неписьменною, як вона сама (поема «Сова»): «І день, і ніч працювала,
Подушне платила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило». Та, на жаль, матері не
судилося побачити щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у
солдати. Нещасна жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова,
образ якої стає тут синонімом горя.
Жіночі образи, жіночі долі яскраво
зображені не тільки в поемах. Вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…»)
розповідає всього лише про один день із життя жїнки-матері: кріпачка з немовлям
на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу
приділити дитині. Уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим;
бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному
полі. Та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається
до своєї тяжкої праці.
Долі дівчат, які потерпали від нещасного
кохання, болем відгукувалися в серці Кобзаря й знайшли відображення у віршах і
баладах «Причинна», «Тополя», «Лілея», «Утоплена», «Русалка»… Образи жінок і
дівчат у творчості поета не тільки трагічні, їм притаманні найкращі риси
людського характеру: чуйність, щирість, самопожертва, доброта. І заслуга
Шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері, жінки-кріпачки на п’єдестал
чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі. Жінка з дитиною на
руках завжди була для Шевченка уособленням мадонни, світлим і щирим образом,
символом чистоти й святості:
·
Нічого кращого немає
·
Як тая мати молодая
·
З своїм дитяточком малим.
Невмирущі Шевченкові рядки: «І на
оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде
на землі» стали своєрідним символом віри для багатьох поколінь справжніх, щирих
українців. І дай Боже, щоб вони стали дійсно пророчими.
|